Сьогодні він презентує свою нову збірку «Життя Марії», яка складається з 60 віршів, написаного Жаданом за останні 2 роки, і перекладом 20 поезій його улюбленого польського поета Чеслова Мілоша. Не буду голослівна, якщо Сергія Жадана назву Висоцьким покоління 90-х та 2000-х, бо так писати про просте людське життя, водночас відзначаючи його недосконалість і захоплюючись ним, може хіба що тільки він.
Про Миколаїв
Я востаннє був у Миколаєві 20 років тому. Це був 95 рік, ми були молодими письменниками. Я навіть не пам’ятаю, де ми виступали, я навіть не пам’ятаю, хто був в нашій групі. І після того я не був жодного разу, попри те, що Миколаїв не знаходиться десь дуже далеко від Харкова. Миколаїв квадратно-гніздовий. Я про це без зневаги говорю, з доброю іронією. У Харкові це теж є. Всі ці міста, що засновувались у кінці 17-18 століття, подібно будувались: що Харків, що Полтава, що Херсон, що Миколаїв, що Одеса. Полтава, для прикладу, більш кругла, Харків – більш плутаний, а Миколаїв – навіть не знаю, як охарактеризувати. Якщо без жартів, ваше місто дуже тепле, сонячне і хороше. Відчувається, що це справді Південь.
Про подорожні нотатки
Ми домовились з сайтом «Українська правда. Життя», що я буду писати про кожне місто, в якому я побував. Фактично, я про все, що бачив, написав. Це такі доволі необов’язкові нотатки. Вони не є екскурсами в історію, аналізом економічної ситуації чи політичних перепитій, скоріше, щоденникові записи: що я переглядав, що помітив, з ким спілкувався.
Про літературну мережу
У нас фактично завершується презентація, ми побували в 25 містах, сьогодні 26 місто. Крім того, що ми презентуємо книгу, спілкуємось з людьми, з пресою, зі студентами, ми вигадали ще таку річ, яка може мати довготривалі, надзвичайно цікаві результати. В усіх містах ми знаходимо людей, з якими хочемо надалі співпрацювати, - це організатори. Ми хочемо в майбутньому, власне, спираючись на цих людей, виходячи з цієї бази даних, спробувати витворити літературну мережу для того, щоб возити країною письменників. Захоче, наприклад, письменник зробити презентацію, а ми йому надаємо нашу базу контактів і адрес. Він буде знати, куди поїхати, до кого звернутись і, власне, в яких містах її проводити.
Про піратство
Якщо мій твір в Інтернеті продається офіційно, то це, очевидно, робиться з відома видавництва, і я тоді отримую свій відсоток. Але, насправді, більшість моїх текстів є у вільному доступі. Я з цим нічого не роблю, бо знаю, що це боротьба з колорадським жуком: ти його можеш знищити, але він все одно буде з’являтися. Так чи інакше, скільки б не було піратської продукції, існує певна кількість читачів, які не хочуть відмовлятись від паперової книги, я зокрема, попри те, що в мене є читалка. Іноді я сам користуюсь піратською продукцією. Але якщо мені щось по-справжньому подобається, то я це купую. Я постійно купую книги. І нові книги, і якщо вдається потрапити в букіністичний магазин, то старі книги теж. Для мене це дуже важлива частина життя.
Про вплив історичних подій на літературу
Історичні перекати справді впливають на літературу, на її розвиток. Позитивно – це не зовсім правильне слово. Скоріше, вони впливають у тому сенсі, що більшість письменників не можуть не реагувати на це. Так чи інакше, з’являються твори різної якості, різного рівня, але, попри всього цього, з’являється часто щось цікаве. Я думаю, що нас найближчим часом чекатиме ціла хвиля нової української літератури. Про спільні риси та відмінності поколінь
Ми – покоління піонерів, у нас залишається щось радянське в свідомості. Сучасне покоління більш самостійне, раціональне. Вони розуміють, що в цьому житті можуть покладатись лише на себе. Їм можуть допомогти, але пробиватись прийдеться самим. Але у сучасних студентів є і багато спільного зі студентами, які навчалися 10-20 років тому. Всі студенти зазвичай відкриті, щирі. Вони не приховують свого ставлення до тебе, вони не приховують свого ставлення до світу. У них немає ще якихось блоків, які з’являються в дорослому віці, механізмів нещирості та пристосуванства.
Про контакт письменника і читача
Багато доводиться виступати і в бібліотеках, і в школах, і перед студентами. Попри те, що люди часто не цікавляться літературою і українською зокрема, але, коли з ними починаєш спілкуватись, у багатьох випадках вони для себе щось відкривають. Порушено багато механізмів, які існували 25-30 років назад. Зараз більша кількість книжок, але книгарень дуже мало. Та і сама література існує в замкненому колі. Але коли за це коло виходиш, бачиш нові обличчя, нові очі. На моє глибоке переконання, письменник не має боятися своїх читачів. Завітали ми якось у Лисичанську бібліотеку, запитуємо у них, коли вони востаннє бачили живого письменник. Виявилось, що останнім живим письменником у них був Володимир Сосюра.
Про популяризацію літератури
В радянській літературі, попри всі очевидні та неочевидні питання, які до неї можна висувати, за сприяння Бюро пропаганди письменникам влаштовувались зустрічі на заводах, фабриках, у школах, якихось колгоспах. Профспілки виділяли підприємствам кошти, які вони мали витратити на культурний розвиток своїх працівників. Іноді це перетворювалось на фарс, ніхто не приходив. Директор радгоспу говорив: «Не треба мені ваших письменників, ось вам мед, сало, картопля, гроші і йдіть звідси». А іноді це було дуже цікаво та корисно.
У мене є знайомий, він директор одного з заводів в Краматорську. Він такий продвинутий чоловік, сам читає і примушує читати своїх робітників. Він їм ставить класичну музику на заводі. Під час обідньої перерви, припустимо, звучить Моцарт, а працівники грають в доміно. Але такий показовий момент: коли Краматорськ був захоплений сепаратистами, а потім його визволила українська армія, я спитав його, чи хтось з його робітників пішов у ополчення. Він сказав, що ніхто не пішов.
Про улюблений твір
У мене немає улюбленого твору. Є речі, які я частіше читаю, є речі, які я не читаю, мені здається, вони не зовсім сценічні й не зовсім придатні для читання на публіку. Про особисте в творах
«Месопотамія» є достатньо автобіографічною. Там є якісь речі, які справді мали місце, у деяких я сам брав участь, деякі речі відбувались з моїми знайомими, про деякі речі я почув від своїх знайомих, вони це бачили, деякі речі не відбувались, але могли відбутись, а деякі речі, найменш цікаві, я вигадав. У «Месопотамії» є вірш про дядю Сашу з кабака на Фрунзе. Назва його була просто «КАФЕ» і розташовувався він прямо навпроти Літературного музею. Дядя Саша був там барменом, страшенно колоритним і харизматичним. Це був такий старший чоловік, завжди ходив в радянській армійській пілотці і носив вуса смужечкою, як у героїв голлівудських фільмів 40-50-х років. За його аристократичність і вишуканість його поважали навіть алкоголіки. Вони знали, що це людина, з якою варто мати справу, і ставились з повагою. А потім це «кахве» закрилось, і дядя Саша зник. Це для мене той Харків, якого вже немає, але який я пам’ятаю і відображаю в своїх творах.
Про натхнення
У попередніх 25 містах питали, де ви черпаєте натхнення. Весь матеріал, так зване натхнення, береться з життя. Життя наше настільки багатовимірне, настільки невичерпне, настільки цікаве, у ньому є все. Не треба бути Стівеном Кінгом, всі кошмари тобі розкажуть твої друзі.
У людини, яка працює, немає часу чекати натхнення. Я завжди маю з собою ноут і постійно щось пишу. Якщо ти не думаєш про такі речі, як натхнення, якийсь особливий настрій, то сам процес писання приноситиме тобі і задоволення, і втіху.
Про «кризу літературного віку»
Криза може статися будь-коли, будь з ким і за будь-яких обставин. Я коли починав писати, було дуже багато молодих поетів. Ми писали, бо хотіли змінити цю літературу і світ, вписати яскравими фломастерами свої імена в підручники української літератури. Минуло 20 років, і я дивлюсь, що більшість моїх однолітків більше не пишуть: хто перегорів, хто виписався, хто написав все, що хотів написати. У когось ця криза минала, у когось краще б не минала. Література в тому й прекрасна, що її неможливо спланувати. Сьогодні тобі написалося, завтра тобі не написалося, а післязавтра написалось ще краще.
Про жінок
Я пишу про жінок, бо вони мені подобаються. Насправді, мені страшенно цікавий механізм людських стосунків: спостерігати за їхнім зародженням, розвитком, та розривом. Це те саме, що спостерігати за тим, як виростає трава. Це те, що робить життя життям.
І наостанок про китайців
Червоною ниткою через мою творчість проходить присутність китайців. Харків – величезний і потужний центр легальної і нелегальної міграції. Від початку свого заснування Харків був мультикультуральним містом, «українською Америкою»: різні етноси, різні громади. І оскільки не завжди вони живуть легально, то з цим пов’язано безліч історій. Іноді вони кумедні, іноді вони доволі печальні. А іноді ти й сам не знаєш, кумедні вони чи печальні. Скажімо, в Харкові немає смертності серед китайців. Коли китаєць помирає, його паспорт віддається іншому китайцю. Для якого-небудь сержанта харківської міліції вони всі на одне лице. Або я пам’ятаю таку фантастичну історію, коли харківські правоохоронці накрили підпільний цех, в якому працювали китайці. Жили вони на птахофермі, там і працювали. Виготовляли фірмові італійські матраци. На них же вони і спали. Історія закінчилась тим, що, коли їх накрили, китайці просто розбіглися, а матраци залишились. Насправді, найцікавіші історії не вигадуються, вони вичитуються з новин.
Автор: Олена Позняк
0 коммент.:
Отправить комментарий